25.07.2024

Степан Процюк. «Руки і сльози. Роман про Івана Франка». Уривок

Степан Процюк. «Руки і сльози. Роман про Івана Франка». Уривок
05.04.2024 07:17

Іван, певно, ніколи не був таким радісним , як після коломийської зустрічі з Ольгою. Усвідомлював, що вона шлюбна жінка, але серцем ще був у чарівливому тумані щастя. Навіть почав вірити, що вони знову будуть разом.

У домовлений час, 4 березня, приїхав посланець від Кирила Геника, і вони кіньми вирушили в дорогу. Так красно Іванові на серці, такими величними видаються гори, таким привітним і ощасливленим усе довкілля. Почав мугикати якусь веселу мелодію.

– Пане Франко, вже Яблунів. Може, ми би тутечки перекусили?

У Яблуневі був якраз ярмарковий день, що додавало нової радості.

…Ще трішки, Івасю, побудь ще трішки в Ольжиному німбі, у відчутті її справжньої любові, у передчутті нової радості і нового щастя від нежданих поворотів долі…

Заходили у корчму «Глікштерн». Іван не знав, що нині на ярмарку було більше поліцейських, ніж треба.

Наприкінці грудня в селі Москалівці було вчинено замах на війта. Небавом до Коломийського повіту мав накоротко прибути сам цісар! Принаймні місцеві цісаромани думали, що він прибуде швидко. Був відданий наказ всіляко викорінювати соціалістичну пропаганду. Підозра впала на братів Фокшеїв. Казали, що вони мали нелегальну літературу. До групи селян, засуджених разом із Фокшеями, приплели сестру Павлика Анну, що мешкала у Косові.

У корчмі, куди зайшов один із жандармів, у безтурботного, може, вперше за багато літ, Івана попросили легітимізацію особи. Він мав лише проїзний квиток.

Вже 5 березня коломийський староста Кучковський писав до президії намісництва у Львові: «Затриманий повідомив, що його прізвище Іван Франко і що він той самий, якого три роки тому львівський крайовий суд покарав шеститижневим ув’язненням за соціалістичну агітацію…У його скриньці не знайдено книжок чи брошур підозрілого змісту, однак… маю обґрунтоване підозріння, що Франко прибув сюди для поширення соціалізму».

Того ж дня Івана Франка ув’язнили у камері № 6 коломийської буцегарні. Одразу клопотав, щоб його звільнили від тюрми на час слідства. Цього разу вже не сподівався ні на Рошкевича, ні на вітчима. «Радна» палата суду відмовила у проханні…

У тюрмі на сей раз було трохи легше, ніж у Львові кілька років тому. Але відчуття щастя, яке в Яблуневі сягало хмар, а може, і самого Сонця, зникло безслідно.

Через десяток літ у листі до Драгоманова він згадає, що написав протягом трьох місяців тюрми немало віршів. Власне, велика частина пізнішої збірки «З вершин і низин» творилася саме там. Громадянська лірика, написана у тюрмі, як ніколи до того і ніколи опісля, була наснажена вірою і оптимізмом, нехай і покритим алегоричним туманцем.

Чималу роль у такому світовідчутті відіграла коломийська зустріч. Хоч Іван уже знав, що Ольга безжалісно картає себе за те, що була ініціаторкою зустрічі, за те, що його арештували, і за те, що він у тюрмі… Він не мав можливості заспокоїти її – але заспокоїти було неможливо. У час, коли дорогий для Ольги чоловік сидів у в’язниці, її душа почала поволі засіюватиися кам’яними квітами, що з плином років утворювали панцир закритості, а потім і прижиттєвого відчуження від світу…

На початку червня у коломийському суді, здається, судді не покладалися на закон і право, а воліли знайти додаткові милиці для безчестя підсудного соціаліста, ще зачитавши лист Ольги до нього після їхньої зустрічі на початку березня…

Ольга, закрита і стримана навіть замолоду, під впливом своїх почуттів до Івана, які знову нахлинули і було неможливо їх заморозити, признається у листі своєму Івасеві, що вона і далі його любить, зате не любить свого чоловіка, що вони живуть як приятелі, розділені двома половинами у помешканні. Ольга ніколи – чуєте? ніколи! – не заходить на його половину. А йому вночі не можна заходити до неї. Ольга пише своєму Івасеві, що живе зі священником Озаркевичем про людське око.

Плітки про Івана і Ольгу розходяться і розпливаються… Проте ніхто і ніколи не зможе достеменно щось стверджувати чи заперечувати…

Коли трошки пізніше Наталя, сестра Володимира Озаркевича, напише оповідання «Задля кусника хліба», галицька спільнота, яка потроху цікавилася культурним життям краю, відразу накладе на те оповідання автобіографічний ярлик. Мовляв, Кобринська зобразила свого брата і Ольгу Рошкевич (хоча в цьому, доволі посередньому оповіданні, йшлося про типізовані людські долі, але таки певні підстави для прямих ототожнень сей твір давав).

Але коли це оповідання публічно прихвалив Франко – Ольга не витримала, саморукотворно спричинюючи душевну катастрофу. Іван, навіть після остаточного розриву, шукає для себе причин оправдати кохану жінку. Проте не тому, що він був безмежно добрим шестикрилим серафимом. Оправдавши, хоча б частково, Ольгу, йому було легше переносити біль розбитих ілюзій про спільну долю… Відгомін цього любовного трикутника житиме і в його найпопулярнішій п’єсі «Украдене щастя».

– Що ж він робить з мене якусь побліку? Хто він тепер мені? Був коханим, а став якимось демоном, пересмішником! – розпалена і перенасичена стражданнями уява молодої жінки сплутувала в один клубок грішне з праведним, підміняла свої припущення і реальність.

Ольгу дуже боліло. Особливо після їхньої любої коломийської нічки.

– Невже більше так не буде, як було тоді? – кричало і рвалося до любого Івася її серце.

Але її ж серце втікало від Івана Франка, письменника, який поволі стає читаним і навіть популярним. Ці два слова починали для Ольги обростати холодом.

Її любий Івась та Іван Франко вступили поміж собою в Ольжиному серці у непримиренний конфлікт, який можна було завершити лише зі смертю якоїсь із двох цих частин. Іван Франко весь час ріс і дужчав. А Івася вона не забула до смерті – і до смерті любила…

***

Степан Процюк — сучасний письменник, літературознавець, кандидат філологічних наук. Пише в жанрі екзистенційно-психологічної прози. Зараз працює викладачем сучасної української літератури в Прикарпатському університеті.




TOP

Власть

Tags